Любов, яка не згорає (пожежа знищила храм, але не знищила віру в людських сердцях).

06 мая 2011

Як повідомлялось на нашому сайті, 22 квітня 2011 року, в Страсну п'ятницю в селі Попівка Зінківського району згорів старовинний Свято-Георгіївський храм.

З благословення Високопреосвященнішого архієпископа Полтавського і Миргородського Филипа співробітники прес-служби Полтавської єпархії відвідали Свято-Георгіївську парафію, де спілкувались з настоятелем храму 87 річним протоієреєм Павлом Лапоноговим та прихожанами.

Напередодні Престольного свята Георгіївського храму пропонуємо Вашій увазі цей матеріал.

Свято-Георгіївський храм 6 травня 2010 року


Любов, яка не згорає


 

Світлі очі, світле лице, світле волосся – отець Павел зливається зі світло-сонячним весняним днем. Він худенький, ніби зітканий з повітря, і здається, що лише синя ряса обрамляє його тілесно.

Батюшка стоїть у пройомі дверей храму, тримаючись за одвірки, – слабенький, але насправді такий сильний – і намагається обійняти своєю любов'ю цілий світ!.. Ми вже прощаємося, а втім, то так вважається-ввижається, бо у серці оселилося незбагнене почуття тепла й радості – такі зустрічі закарбовуються на все життя.

Ми познайомилися з печального приводу: вже кілька днів, як у Попівці Зіньківського району згорів дерев'яний Свято-Георгіївський храм. Подія відразу стала надбанням телевізійних і газетних новин: авжеж, храму 141 рік, і згорів він увечері Страсної П'ятниці – перед Пасхою. Тепер згарище дивиться своїм чорним оком у небо. Здавалося б, крім спогадів про минуле, якого не повернути, і гіркоти від втрати що може родити воно в душах? Але навіть його попіл для православних – святиня. Щойно дадуть правоохоронці дозвіл, залишки храму закопають у відведеному місці на території церковного двору. І все ж навіть не це головне. Священне Писання донесло до нас слова апостола Павла: «Чи не знаєте ви, що ви Божий храм, і Дух Божий у вас пробуває?» (1 Кор. 3, 16).
 

Саме це й починаєш розуміти, споглядаючи, як Господь, колись привівши віруючих до храму дерев'яного, згуртував їх у громаду навколо «храму живого» – отця Павла. І найбільша їхня турбота нині – не плач за старою церквою (хоча зрадлива сльоза так і навертається, дай тільки волю), а сердечна молитва до Бога, щоб дарував їхньому батюшці сили ще пожити і послужити. На Воздвиження буде 47 років, як вони разом.
 

 

Бог не в силі, а в правді

 

Полтавщина давно стала для отця Павла Лапоногова рідною. Пам'ять цупко тримає картини минулого, але чи все розкажеш словами? Народився він на Сумщині 86 років тому, був із сім'ї віруючих, любив і знав церковні служби, у храмі ж три черниці, що прибилися з сусідньої розореної радянською владою обителі, навчили уставу. Хтозна, чи таїлася у закуточках юної душі думка бути священиком, але Господь повів хлопця саме цим шляхом. З сусіднього Гадяцького району Полтавщини прийшли ходаки просити стати батюшкою у їхньому селі Бобрику. Наважившись, Павел відправився на прийом до єпископа Полтавського і Кременчуцького Серафима (Шарапова), але з проханням прийняти сан безшлюбним. Владика обіцяв дати відповідь на ранок (полтавці його вважали прозорливим). А зрання як припечатав: тільки одружуватися. Змирився Павел, хоч і не зразу: спочатку на таке «ні» висловленому бажанню відповів своїм «ні», але впросили-вмолили бобрівчани. І молода знайшлася – тут же, на кліросі рідного храму. Та така смиренна й лагідна – Божий дар! Тоді ж і рукоположили. Було це 58 років тому, у 1954-му. Отець Павел на своєму житті тоді пізнав, що Бог не в силі, а в правді. Місцеві богоборці сподівалися відразу спровадити молоденького отця, але Бог судив послужити у Бобрику сім років. У 1961-му викликали батюшку в район – спочатку грозили розправою, потім вмовляли «розстригтися» в обмін на земні блага, зрештою, не домігшись бажаного, дали рік на пошуки нового місця проживання. Не про таку домівку весь цей час дбали священик і його паства, а про дім Божий – писали скрізь, куди тільки можна, намагаючись відстояти храм. Та минув рік, і, день у день, будівничі «Світлого майбутнього» викинули батюшку з хати, та ще й не дозволяли служити. Три роки притулком для сім'ї з двома малими дітьми стала хатинка на околиці Лебедина Сумської області. Зимували без копійки грошей, без дров… Тільки Бог Святий знає, як вижили. Легше стало, коли запросили працювати бухгалтером двох лебединських храмів, як звільнилося це місце.

Але місцем священицького служіння для отця Павла знов стала Полтавщина. Єпископ Чернігівський і Ніжинський Феодосій (Процюк), прийнявши прохання священика про поновлення у штаті, невдовзі був переведений на Полтавську кафедру. Ми не можемо знати, який бій сил добра і зла тривав за одного з вірних Божих пастирів, можна тільки здогадуватися, як непросто просувалася справа, адже позиція уповноваженого у справах релігії були непримиренна. Місяці очікування тяглися невимовно довго… І ось нарешті лист з викликом до єпархіального управління. Чи знайдуться слова, щоб передати надію, з якою вирушав батюшка до Полтави? І Господь не посоромив Свого служителя, який поклав всю надію на Нього. Отця Павла призначають на Свято-Георгіївську парафію у село Попівка Зіньківського району. Щоправда, додав Владика, це лише… на кілька днів – парафія вже внесена в «чорний» список до закриття.
 



Протоієрей Павел Лапоногов в день Престольного свята Гергіївського храму села Попівка 2010 року

 

Та для священика в такій ситуації і це було благою звісткою: для поновлення у служінні й уведенні до штату кліру Полтавської єпархії мав послужити хоча б такий надзвичайно короткий час. Однак милості Божі до нас безмірні. Ставши перед Престолом Божим у храмі святого великомученика Георгія Побєдоносця у Попівці на Воздвиження Хреста Господнього у 1964 році, служить отець Павел тут до цього часу.

 

Пасха вірних

 

Пасху 2011 року Свято-Георгіївська громада святкувала попри все!

Сільський голова Попівки Надія Мартосенко ніби наново відкрила для себе своїх односельців:

- Всі так болісно поставилися до того, що згоріла церква. Справа не тільки в тому, що плакали. Не були байдужі. А наступного дня всі, від мала до велика, прийшли прибирати. Ви б бачили, що тут після пожежі було!.. То до вечора все розчистили, було де святкувати Пасху, де святити паски.

Люди насправді не залишилися без храму. Три роки тому поряд зі Свято-Георгіївським храмом громада придбала стару мазанку, її побілили, обладнали олтар з Престолом на честь святителя й чудотворця Миколая, й було освячено ще один храм, теплий, у якому служили холодної пори. У Свято-Георгіївський переходили на літо, бо не опалювався ні грубою, ні електрообігрівачами – не було в ньому електрики: не тільки на підсвічниках, а й у панікадилі – лише свічки. Цього року перейшли до літнього храму на Страсну П'ятницю…



Так виглядає згарище тепер
 

Саме увечері того дня селяни побачили полум'я, що охопило спочатку купол, а потім і весь храм.

- Горіла церква, як свічечка, – печалиться Галина Максимівна Тягун, а для своїх просто Максимівна, храмова псаломщиця.

Офіційних версій виникнення пожежі нині дві: умисний підпал і необережне поводження з вогнем (правоохоронці припускають, що після служби могли не загасити якийсь огарок). Однак віруючі відкидають другу версію. Кажуть, обходили й перевіряли храм тричі. Зокрема й Володимир Федорович Макаренко, який допомагає батюшці в храмі 46 років. А у день нашого приїзду в Попівку люди утвердилися у своїх підозрах: розбираючи-розгрібаючи попелище, ще один помічник священика Василь Панасович Безрук і паламар Іван Васильович Каленич не знайшли одного з чотирьох замків, того, яким зачиняли північні двері – шпуга є, а замка немає… Храм вже не раз обкрадали, але Промислом Божим крадіїв ловили, й святині швидко поверталися назад. Цього разу прийшла більша біда. Однак життя триває.

З благословення архієпископа Полтавського і Миргородського Филипа ще напередодні Пасхи у попівську церкву передано новий антимінс, ігумен Антоній, насельник Глинської пустині, що на Сумщині, духовне чадо отця Павла, допоміг з підсвічниками, іконами, богослужбовими книгами. Парафія молиться і за себе, і за нас усіх: Господи, помилуй! Вогонь, що знищив дерев'яну церкву, виявився безсилий перед вірою і любов'ю.
 

-Так-так, – лагідно проказує отець Павел, – хто претерпить до кінця, той спасеться.

Ми не почули ні слова ремствування, ні слова докору чи образи. Нас проводжають погляди людей, чиї серця сповнені любов'ю.

 

Підготувала Людмила Самойлова

Источник: http://www.pravoslavie.poltava.ua/

  • Темы
  • Комментарии (0)
  • Оставить комментарий