Його кредо — захищати людей

25 марта 2010

Пройшовши всі щаблі професійного росту в органах прокуратури, Василь Людвигович глибоко переконаний, що саме професія слідчого, який буде відправлятись в своїх турботах про людину від принципів християнства, від Заповідей Божих дає навички системного підходу до розв’язання найскладніших проблем. Його кредо — захищати людей. За його словами, він ніколи і нікому не давав своєрідних векселів на порушення закону і вважає, що не можна обманути себе та Всевишнього.


За період роботи Василя Людвиговича на посаді прокурора області у регіоні помітно знизився рівень злочинності, поліпшилась наглядова діяльність органів прокуратури, а тому у січні 2009 року В.Л.Синчука призначено на другий конституційний термін повноважень прокурора області.
31 березня цього року Синчук Василю Людвиговичу виповнюється 50 років. З цією знаменною датою його привітав керуючий Харківською єпархією Високопреосвященніший Никодим, Митрополит Харківський та Богодухівський.


— Наша газета читается людьми разных возрастов и жизненных укладов.  Сейчас, на переломном моменте, когда человек находит свою дорогу к Богу, переживает в своей жизни перестройки, хотелось бы, и очень было бы полезно услышать Ваши советы, пожелания, впечатления Вашего жизненного опыта.  Потому что, человек в такой должности, как Вы (но, разумеется, не место красит человека), находясь на таком посту, являетесь верующим нашей Украинской Православной Церкви и  ревностно совершаете данное Вам Богом служение — Ваше послушание, следуя за Христом Спасителем нашим, Который «не для того пришел, чтобы Ему служили, но чтобы послужить и отдать душу Свою для искупления многих» (Мф., 20,28).  Как в Вашей жизни Ваша вера Вам помогает?


— Ви знаєте, в перший раз я буду говори більше про те, що людину повинно підтримувати, яка сила повинна бути закладена в душі людини.  Сила духу, віри.  В перше я буду говорити з людиною, яка представляє собою редколегію газети не світської, а церковної.  Тому, дякую за те, що Ви сьогодні прийшли і я маю можливість поділитись певними своїми враженнями.  До сьогоднішнього дня я вже декілька інтерв’ю давав світським газетам, де я також посилався на те, що мені фундаментально дає і сили, і переконання в необхідності як моєї роботи, так і того, чим я займаюсь за її межами: певному меценатству до художників, і певній плідній співпраці з храмами, монастирями.  Я дуже дякую Церкві, яка мене відзначає на цій ниві і нагородила багатьма орденами.  Але все з початку.


Не буду я безпосередньо говорити про роботу, яку я виконую по своїй посаді та чим займається сьогодні прокуратура у повсякденній своїй праці.  Бо це наше зобов’язання і по Конституції і по Закону і це ми повинні виконувати бездоганно.  Ми повинні бути в стані максимального сприйняття нашим суспільством необхідності і справедливості нашої роботи.  Я би хотів сказати про фундаменталізм діяльності людини.  Тому, що фізична діяльність обов’язково підпорядкована духовній діяльності людській душі.


Спочатку я звичайно, був дуже далекий до Церкви.  Це було до 1991 року.  В 31 рік я був настільки далекий від Церкви, що мені тоді здавалось, якщо я буду мати якесь спілкування з Церквою, то це буде в тому розумінні, що Церква повинна бути в суспільстві, але не більше.
Я народився на Хмельниччині.  В нашому селі церкви не було.  Я її не пам’ятаю і не чув.  І ця ідеологія настільки спрацювала, що я був «ортодоксальним» комуністом і безмежно вірив в цю ідеологію і всьому тому, що було пов’язано з комуністичною ідеологією.  Коли у 1991 році розпався Радянський Союз, я почав шукати в собі усвідомлення всього того, що робиться у нашому житті, у нашій душі. Безперечно, що то був крах всьому тому, чого вчили, навчили і я бачив і розумів.  Це був надзвичайно важкий період пошуку дороги життя.  В той же рік загинув мій батько. І це все так вплинуло на розум, на душу, що, звичайно було важко.  В цей час мені попадається газета, яка не була глибоко аналітичного напрямку, де я прочитав, що люди такого характеру, як я, не можуть жити без віри в світі.  Я піддав цю статтю сарказму, певному такому ревізійному негативному аналізу і все.  Але, вона заставила мене задуматися ось над чим.  Я поринув у своїх пізнаннях у глибоку історію нашого суспільства, нашого народу, нашої країни.  Не тільки країни, як Радянський Союз, який до цього часу домінував у моєму світогляді.  Але я віддавав собі абсолютний звіт: «ти ж сьогодні не є людина просто-на просто, яка існує в суспільстві.  В тебе є якісь коріння, якась історія роду, історія людства, слов’янства.  Як же люди, які жили до тебе, поколіннями, століттями мали усвідомлення свого місця і своєї ролі на землі?  І помаленьку, абсолютно віддаючи собі звіт, що ти є нащадок багатьох поколінь нашого народу, то чим же вони керувались у своєму житті, як вони жили? З якою вірою, з якими ідеалами, з якими принципами?


Безперечно відповідь була одна: ми є християни.  Десять століть пройшли, коли була хрещена Русь.  А до цього, християнство існувало ще десять століть.  То ти ж не можеш сказати, що ти є такий розумний, що ти цього не сприймаєш, а мільярди людей це сприймають і вони є не такі розвинуті в своєму світогляді?  Таким чином, я потихеньку прийшов до того, що почав все більше і більше поглинати у пізнання християнства, православ’я.  І я вважаю себе у такому стані, як зараз, з 2002-2005 року.  На сьогодні я можу абсолютно стверджувати, що в цьому сенсі, я абсолютно щаслива людина.  Коли мене питають: «Чи вірите Ви?», то я вважаю, що це питання навіть нерозумне. Бо воно не є питанням як: «Яке сьогодні число?», «Як тебе звати?».  Це дуже вульгарне питання.  Чому?  Тому, що воно для мене в певній мірі є ще й принизливе. Я завжди говорю: «В мене є своє розуміння, як відноситись до віри, до християнства, до Православ’я».  Я коли звертаюсь до нашого Спасителя, я не піддаю ревізії того, чує Він мене, чи не чує.  В мене в абсолюті відключені сумніви.  І завжди знаходжу в певних суперечках свого розуму, рішення, коли звертаюсь до Бога.  І це не важко чому?  Тому, що повинен діяти не відносно когось, а відносно самого себе, своїх батьків, так, як і вчив нас Спаситель.  І коли ми говоримо про заповіді Божі, особливо про п’яту заповідь, то, напри великий жаль, багато людей розуміють її дуже примітивно.  Вона значно ширше і глибше.  Вона не відносно тільки твоїх батьків, які є біологічними батьками.  Це відносно людства, відносно людей, які є творцями і тим проповідують на землі Слово Боже, які є щирими у своїх добрих справах.  Виключно, таке розуміння і таке відношення, це є фундаментальне і глибоке усвідомлення того, що тобі Господь послав талант бути прокурором.  Одна людина мені сказала: «Як би не було в тобі глибокого переконання в істині нашого Спасителя, то не зміг би і працювати».  Бо у прокурорів є таке висловлення: «Якщо не знаєш, що зробити, то роби по закону».  А як можна робити по закону? Це коли ти до клітини свого тіла і розуму усвідомлюєш, що ти поступаєш справедливо, щиро, без сумніву у серці і в душі твоїй відносно тієї людини, яка така ж, як ти, але вона займає в суспільстві інше соціальне місце, але вона так само народилася для того, щоб жити і творити з задоволенням, а не мучитися і терпіти.  І ти не можеш піти на компроміс із своєю совістю, щоб задовольнити певну забаганку, а при цьому принизити іншу людину.  Людина, оступилась, усвідомлює, що вона оступилась і розкаюється коли її притягують до відповідальності.  А якщо людина нічого не причинила, а притягується до відповідальності, то вона знаходиться у великих муках.  Тому треба мати величезну силу духа для відправлення своєї місії, як прокурора.  Віра у нашого Спасителя має фундаментальне значення.  І себе іноді трошки спиняю.  Бо коли я починаю говорити з прокурорами, то починаю говорити з ними як представник релігії, а не як керівник.  Більше того, я в академії на засіданні круглого столу по закону, по прокуратурі, почав з цього: «Шановні вчені, давайте ми будемо відправлятися в своїх думках в турботі про людину як раз від принципів християнства, від заповідей Божих».  Я глибоко переконаний, що як ми будемо у своєму житті, у своїй праці так діяти, то у нас не буде таких проблем, які зараз є.  Я дуже часто звертаюся до вчення святих отців, бо в мене багато буває протиріч, коли я бачу, що є люди, які ледь-ледь існують на цьому світі.  І звертався до святих отців, і знаходив відповідь, коли слідував їх порадам.  Коли людина народжується, то Господом не вказано обмежень для неї.  Їй відкриті всі дороги, щоб вона своїм скрупульозним відношенням до життя, набула як можна більше благодаті і могла відповідно цього жити.  Але ж не можна, щоб таке було: щоб ледарював, не працював, не знайомився з тим, що суспільство набуло до нього, не вчився, не бажав з часом бути провідником до наступних поколінь в цих всіх добрих починаннях і творіннях.  А потім він вимагає, щоб суспільство для нього зробило все.  Коли я робив художню виставку «Від Савла до Павла», я знайомився з життям і діяльністю апостола Павла, то хай Господь мені пробачить, але він був спочатку ортодоксальний гонитель християн, а я спочатку був ортодоксальний комуніст.


—Господь благодатною Своєю любов’ю торкнувся Вашого серця.


—Я скажу більше. Я відчуваю відсутність якоїсь альтернативи. Як сказав апостол Петро: «Господи! до кого нам йти? Ти маєш слово вічного життя» (Ін., 6,68).  В житті людини головне не те де вона працює, бо вона повинна це робити.  А основа те, що Господь тобі допомагає, і ти повинен допомагати людям. І це повинно робитися з радістю, а не вимушено.  Я в своєму селі допомагаю будувати церкву. В мене є бажання, щоб багато людей, які раніше ніколи не були у церкві і не чули слово Боже, мали можливість його почути.  Мені дорого, що люди бачать ікони, звертаються до Бога, до Матері Божої, до святих апостолів і у них змінюється душа на краще.  Бо віра це є спасіння.  Я абсолютно переконаний, що людина, яка має віру, не здатна на зло, на те, щоб когось мучити і знущатись над людьми.


Коли я слухаю нашого владику Никодима, я ловлю його кожне слово.  Як і раніше, так і зараз.  Чому?  Тому, що це є приклад, як людина присвятила своє життя служінню людям і служінню Богу.  Як ця людина все життя була між людьми і Богом з єдиною ціллю: щоб донести до людини слово Боже і в Бога просити милості за людей за їх діяння, за їх певне нерозуміння.
Може мої слова не точні, але я ними керуюся у своїй роботі.


Планів у мене дуже багато.  Я зараз готую виставку художніх полотен «Хрещення Русі».  Художники побували у Стамбулі (Константинополі), були у храмі, де хрестили княгиню Ольгу, жили і писали картини у Почаївській Лаврі.  Я бажаю, щоб як можна більше людей через картини, через мистецтво, через очі художників почули, побачили, зрозуміли.


— Дорогой Василий Людвигович! Иоанн Креститель призывал к покаянню, к Царству небесному всех. К нему все шли.  И простые и не простые люди, и воины, и мытари.  И он наставлял, чтобы каждый человек исполнял свои обязанности по совести, а совесть это — голос Божий.  Вы много помогаете Церкви Православной. И то, что Церковь так дорого ценит Ваши деяния, является молитвенным пожеланием, чтобы Ваша жизнь и в дальнейшем была свидетельством Вашей доброй совести перед Богом и перед людьми.  Господь Своей любовью коснулся Вашего сердца, а Вы стараетесь делать все, что можете, для людей, чтобы их сердце радостно открылось Богу.  Пусть Господь помогает Вам в этом на многая лета!

Источник: http://pravoslavie.kharkov.ua/

  • Темы
  • Комментарии (0)
  • Оставить комментарий